Дитячий вереск захоплення

Я ніколи не думав, що буду мандрувати. Справді   . Я колись  просто читав книжки про мандрівки, польоти на повітряних кулях, шо перехоплювали дух; про подорожі на далекі планети  і моя дитяча шалена фантазія малювала, як я в команді відважних мандрівників, чи непереможних героїв б'юся з потворами чи просто гопніками, або блукаю в кукурудзі, досліджую незвідані землі чи перебираюсь через північний полюс на собаках, застрягаючи по груди в снігах, але ми ж найліпші - ми завжди виходимо вперд (!) = ) і вдихаємо чистого повітря пермоги в нагороду.

Часто я був не згідний  з автором:"Шо це таке?". я просто переписував пригоду так, як мені подобалось і гуляв собі з уявними героями в уявному світі.
о\От тоді мені би в голову не прийшло самому кудись податися. ще й автостопом . ще й самому. О_О ми просто були кльовими . мрійники зі своїми мріями . ми любили останню фантазію і загублений світ ^_^ .все  це нас надихало і відносило далеко в гори, за небокрай, туди де сонце сідає в воду і місяць - головка сиру .  де океан - живий кисіль

***
я і Ліда. я і Ліда сиділи разом (на деяких парах). і кожного четверга не то крішнаїти, не то адепти подібної церкви проводили лекції в музеї на різні цікаві теми, і всьо зводилось, звичайно до заманухи в їхню досить таки привабливу релігію. там мантри співали , палили пахнючих палочок, а потім ще й виявилось, шо частина з лекторів є учасниками гурту Атмасфера. но. факт в тому, що ми просто приходили туда похавати ніщяків, які вони під час, чи після кожної лекції роздавали ^_^ нас вже і впізнавали. А одного разу в той самий музей приїхав з лекцією, нагудівший на весь світ стопер Антон Кротов. І так вже по-дитячому, так вже захоплююче  розказував про свої мандрівки, шо я запалав. Шо приходжу отак до Іри з Ростіком:"А поїхали в Івано-Франківськ стопом", - тим більше, шо ми і так туда збиралися, а їзди то всього-навсього дві години. = _) то вже топер я вимірюю дорогу в годинах, а не в милях (як у моїх фантазіях) чи кілометрах. Ми так і домовились. вийшли не на ту трасу, (я проспав) простояли довго часу - повна  лажа = 0 .І Наші чекання винагородились. Попався дядько, досить таки в темі  кого він підібрав і нашо він це зробив. Довіз  нас до потрібного повороту (пів дороги!). А коли взнав, що ми з Тернополя, ще й включив ту саму відому пісню на всю машину. ^_^
- і доїхали  = ) .

З того часу почалося. Кожна поїздка, куди би вона не була, чи то до Франика з сестрою, просто патусіть (або сесію здати)), чи то вгості куди, на фестиваль - усюди я їздив стопом. сам, чи з різними людьми, з пригодами, чи без - по-всякому .

тоді , в безхмарному дитинстві я й подумати не міг\. не  то що мрії таки збуваються, О_О хоч  у нас всіх були такі агітаційні зошити від "Школярика" - "Мрії Збуваються"  (провокаційні надписи = ) ), а в те, якими неймовірними викрутасами  це відбувається (!!) І досі це викликає дитячий вереск захоплення ^ _ ^
^__________________^

Як мрії ЗБУВАЮТЬСЯ



2. Татарочки

Жодних емоцiй.
Цього разу хтiлося написати просто так  - сухо. Отак. Як воно було.
А було так.. Насправді навідь, чуть не здивувався О_О , . та чого ж О_о  - воно так і працює. Єдине. що було з емоцій - просто легке приємно ^_^
/ Якось їхав я на Веселку до Криму. (мовчу вже про то, що якраз перед тим, саме місце локації табору з Карпат перенеслось туди, куди я хотів давно попасти) І по дорозі - в місті, у яке я зразу закохався, бо навіяло воно мені дві рідні місцини - Барселону і Тернопіль, - отак побачив маму (чи няню) - дівчину з каляскою  - татарочку.  Потім, ще і ще чарівниць цього прекрасного роду.. "Хочу татарочку", - і все тут, мимовільно подумав. Подумав та й забув, бо ж знав, шо воно_так_буде..

..Так воно і є. Приїхав я таки на Веселку. Закупався в морі - і тут, глип - от і татарочки  )) ну, не просто та_дівчинка_з_мрії - дві дівчинки, ше й та_з_якою_ми_давно_знайомі - одна з них. Це ж за нею я полював минулого року, щоби зазнимкувати!! ("Дивно якось", - сказала вона пізніше).

/о так. ми ще тоді незнали, яка безумна подорож на нас чекає.

- В мене відсутня лінія розуму - є тільки серця ..
- Безумна дівка, - про Фатімку = )


.а Фатімка з Айше (сестри, ще й близнючки) працювали якось нянями = ). Звичайно - тут ти прослідковуєш паралелі (символічно.) ; _)

.і САМ_РІВЕНЬ_СВІДОМОСТІ. - я просто захоплююсь цими дівчатками - кожною з них як особистістю. отак просто.
Звичайно, шо тут лишнє згадувати, що це саме_те,_що чекав,_саме_те,_що_хотів._просто_мрія. от про це  - я дійсно забув. = ) а приємно = )




Дякую тобі, Яринко

Дякую тобі, Яринко.
За те ,що була, за те ЩО робила. Отак щиро.
Ти єдина, якій захотілося висловити таку безмовну... радість. Точно. Радість. Вдячність за то, що так щиро, по-дитячому, вломлювалась до мене зранку (просто в сон) і будила з ліжка.. Ну просто так ^_^

за те що була. За те що по ранках приходила так просто. Вривалась у мій сон і будила і просто. За те, що водилась зі мною, дзвонила і розказувала (о, ті безлімні балачки!); за те, що дивились біля кіоску з булочками великими дитячими очима; за те все по-дитячому щире. (ми домовились говорити весь час правду, і тільки правду).. .от . Дякую тобі =*

1.
якось слухаючи і дрімаючи в Домі, Рідному Мені (квартирі, в районі Саґрада Фамілія, Барселона, де я жив тоді з Юлькою і Йоші) записи К.Кастанеди, де зокрема була історія про друга Карлоса, якому він не вспів висловити своєї вдячності, бо той помер і дон Хуан сказав, що найбільше, що ми можемо зробити, - це завжди тримати пам’ять про ту людину; в четвертій ранку, мені захтілося щось (оце тобто) записати. Я ніколи нікому не дякував, тобто, не висловлював своєї вдячності, любові, ненависті чи ще будь-яких проявів людських емоцій чи відчуттів (бездушна скотина!), бо вважав це безглуздим — виражати , проявляти суто людські прояви, що і так самі собою ясні.
Та тут, саме зараз, в даний момент, в цьому місці — мені насправді, так щиро дитинно захотілося подякувати одній єдиній дитині. Яринці з Тернополя.. І за ТЕ, ЩО мені принесло би зараз невимовну радість і любов. Хоча ТОДІ я думав: “Нашо вона це робить? - я ж сплю!!” - Ярина — Дитина_Сонце — просто вривається до мене в постіль, просто так — зранку. О_О

Дякую, Яринко. Що робила так просто — безпристрасно невинно і по-дитячому (щиро)

Як мрії ЗБУВАЮТЬСЯ

1. Художниця

Якось я сидів в кімнаті і уявляв на стіні, де висить коврик - Марту, що її розмальовує. Чим не мрія?

Кімната тоді була просторою, з величезними вікнами, і багато світла. І Марта. О, Марта.! Я тоді був просто закоханий в неї - вся така розігріта, в фарбі. А як вона пахла..! Просто божевілля якесь. Її в той момент так і хотілося - теплу, свіжу - всю і одразу, прямо тут. Вже.

Сидить собі в стіні і отак обертається, коли помічає, шо зайшов. Там, звичайно, ще багато деталей, та цих доста. Розумієш, мала? Хімія

Той образ художниці виник у мене, може з якогось фільму, де хтось малював стіну, чи ше шось, та Марту я точно такою пам’ятаю (теплою, з тими ж відчуттями і бажаннями) коли сиділа вона в мене на кухні. В сукенці (що рідкість для неї), щось говорила мені таке своє, а я, глухий - в прямому значенні цього слова, просто божеволів від її стану - тепло-вологого і пряного аромату. Такого притаманного, лише цього, що викликає подібні стани.

О, доречі. Марта - художниця

Звичайно, тоді це була хороша фантазія. Мені дуже сподобалось.

Кожен з нас є цілим всесвітом. Що притягує-відштовхує (елементарна фізика). Всі обертаються навколо тебе, і ти навколо кожного. Люди ж, то такі собі мобільники. Цілі приймачі-передавачі. І кожен має свій номер (частоту). І можем дзвонити одне до одного (налаштовуватись). Ми щомиті передаєм тисячі сигналів, і приймаємо. Таке все пов'язане.

Через певний час, я опинився у Львові і познайомився з одною художницею, Сашею, з якою жив в одному будинку і ще декількома мандрівниками.

Почну з того, що цей будинок, коли я там поселився, - вважав своїм домом, як і квартиру, у якій появилася фантазія з Мартою, і яку вона там розмальовувала. Походу, варто згадати й Віку, з якою в мене були також теплі близькі стосунки. Ця дівчинка, поки поселилася з нами, жила в квартирі, розмальованій власноручно! Звичайно, тоді я на це ніяк не звернув уваги. І шо? То ж тепер, згадуючи частинки життя, помічаю: а мрії то ж всі таки збуваються. Ось не лише, а й і в такий спосіб. ^__^

Якось, зайшовши черговий раз додому у Львові, я побачив Сашу, що стоїть біля стіни і малює. І погляд ТОЙ САМИЙ. І запах. - божевілля якесь.